Стаття міністра закордонних справ України Д.Кулеби для видання Foreign Affairs (США)

Україна є частиною Заходу: НАТО та ЄС мають сприймати її саме так

З моменту розпаду Радянського Союзу у грудні 1991 року, регіон від Центральної Європи до Центральної Азії було прийнято називати “пострадянським простором”. Назва завжди була проблематичною. Нині, за 30 років після появи цієї назви, настав час її позбутися. Саме поняття хибно припускає певну політичну, соціальну та економічну єдність різноманітної низки країн, серед яких і моя рідна Україна. Найбільше непокоїть те, що використання цього терміну заохочує політиків і громадськість за межами цього регіону дивитися крізь єдину призму на всі країни, які до нього входять.

Такий спрощений підхід слугує імперіалістичним намірам Кремля. Російський Президент Владімір Путін не втрачає жодної нагоди для просування свого хибного історичного наративу про українців і росіян як нібито “один народ”; кажуть, його нещодавній опус у 5,3 тисячі слів на цю тему навіть став обов’язковим до вивчення серед російських військових. Владімір Путін прагне заново зібрати країни колишнього Радянського Союзу та виправити те, що він називає “найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторіччя”. Але ж для мільйонів людей цього регіону розпад СРСР аж ніяк не був катастрофою. Він був звільненням.

Справді, невдовзі після 1991 року спільна історія певний час ще об’єднувала країни, які повстали на руїнах Союзу. Проте у наступні десятиріччя вони рухалися вкрай різними траєкторіями, а спільний досвід втрачав важливість. Західним країнам час позбутися погляду на регіон як просто “пострадянський простір”. Але якщо ця геополітична конструкція застаріла, яке бачення має прийти їй на заміну? Що США та їх союзники мають змінити у своїй політиці, аби вона відповідала новим реаліям? У випадку України йдеться, насамперед, про інституціалізацію місця нашої держави у західному світі. Час США та європейським союзникам врешті визначити чітку дорожню карту вступу України до НАТО та ЄС.

ДУГА ІСТОРІЇ

У середині 1980-х років політика реформ Михайла Горбачова, зокрема гласність та перебудова, вивільнила у Радянському Союзі відцентрові сили. Республіки СРСР почали віддалятися від Москви, аби повернути свої національні ідентичності та шукати власний шлях подолання економічних негараздів. Країни, які були суверенними до встановлення радянської влади, стали на шлях повернення у свій природній стан. Вже у 1991 році, до подиву багатьох західних політичних діячів, процес завершився розпадом СРСР і проголошенням 15 незалежних держав.

З тих пір швидкість змін від країни до країни була різною. Деякі, такі як Білорусь, уповільнили час та намагалися триматися за свій радянський спадок; інші взялися якомога швидше стрибнути якомога далі вперед. Країни Балтії та колишнього Варшавського договору звільнилися від радянського минулого та почали інтегруватися до НАТО та ЄС вже у 1990-х, завершивши цей процес до 2004 року – саме до того часу, коли російський імперіалізм почав знову ставати на ноги. На жаль, Україна та Грузія втратили цю історичну мить. Обидві країни залишилися поза дверима, і обидві згодом зазнали військового нападу Російської Федерації, який призвів до загибелі людей та втрати територій.

У попередні два десятиріччя, Владімір Путін намагався відновити контроль Москви над регіоном, порушуючи при цьому міжнародно визнані кордони. Але Кремлю не вдалося повернути стрілки годинника назад. Намагаючись зігнути дугу історії собі на догоду, Путін лише зміцнив сили, які він намагається приборкати. Це стало особливо очевидним після вторгнення Росії до Грузії 2008 року, і вже точно – після нападу РФ на Україну в 2014 році.

Насправді, Кремль тинсув на Київ задовго до військового вторгнення. Послідовне цькування України з боку Владіміра Путіна, яке згодом доповнилося необдуманим рішенням тодішнього українського Президента Віктора Януковича згорнути проєвропейський курс попередніх урядів, спровокувало протести наприкінці 2013 року, які перетворилися на українську Революцію Гідності. Після того, як Віктор Янукович наказав поліцейським силам стріляти по протестувальникам, що призвело до загибелі понад ста демонстрантів, народ України вигнав його геть. Росія у лічені дні вторглася у Крим. Але українці вже безповоротно змінили траєкторію країни і забезпечили, що жоден уряд України більше ніколи навіть не подумає ставитися до своїх громадян так, як сьогодні Москва та Мінськ залізною рукою правлять росіянами і білорусами.

Цьогоріч Україна відзначає 30 річницю незалежності. Мільйони молодих українців жодного дня не жили в Радянському Союзі. Багато з них вже виховують власних дітей. Ідея “спільного радянського минулого”, яка вже втрачає популярність серед старших поколінь, не має для них майже жодної цінності. Ці молоді люди пережили дві революції – Помаранчеву у 2004 році та Революцію Гідності у 2014 – і нині живуть в умовах війни з Росією. Для них Україна ніколи не здобувала незалежність; вона завжди була незалежною.

ПРОТИ СФЕР ВПЛИВУ

В Україні та деінде подальший розрив зв’язків із Москвою триватиме незалежно від того, що думає про це Владімір Путін чи його оточення. Тому США та західні партнери мають можливість розробити амбітну стратегію щодо регіону, яка передбачатиме особливу політику з урахуванням обставин окремих країн і блоків.

У випадку України та Грузії, головним пріоритетом має бути просування на шляху вступу наших країн до НАТО. Як сам Альянс зазначив у підсумковій декларації саміту 2008 року у Бухаресті та підтвердив на саміті у Брюсселі цьогоріч, цей день неминуче настане. Обидві країни вже беруть участь у діях НАТО як партнери з розширеними можливостями. Разом із Болгарією, Румунією та Туреччиною, Україна та Грузія роблять критично важливий внесок у безпеку Чорноморського регіону. Росія стає тут дедалі більш агресивною: вона перешкоджає торгівлі та свободі мореплавства, нарощує конвенційний та ядерний військовий потенціал в окупованому Криму, використовує його територію як логістичний хаб для військової активності на Близькому сході.

Крім безпекової взаємодії, Україна та Грузія також віддані подальшій економічній та політичній інтеграції з Європою. Разом зі своїм колегою з Молдови, міністри закордонних справ України та Грузії заснували цьогоріч у Києві “Асоційоване тріо”, яке декларує мету набуття членства трьох країн в Європейському Союзі. Поглиблення взаємодії з цією групою країн надає Європі можливість зміцнити свій глобальний вплив, розширити простір своїх демократичних цінностей та накачати додаткові економічні м’язи. Це також сприяє адміністрації Джозефа Байдена у втіленні його мети підтримати трансатлантичну єдність та зміцнити східний кордон демократичної Європи.

Західні столиці також мають можливість наростити вплив у країнах, які Москва традиційно утримувала під контролем. Сусіди Грузії на Південному Кавказі, Вірменія та Азербайджан, заслуговують на особливу увагу. Правильний підхід до відносин із ними здатний у довгостроковій перспективі зміцнити довіру між Заходом і Туреччиною, яка є важливим союзником у НАТО. Росія останнім часом намагалася посилити свій вплив, представляючи себе як миротворця та медіатора конфліктів у регіоні. Проте у Вірменії неочікувано переобрався на виборах Прем’єр-міністр Нікола Пашинян, якого вважають лідером, схильним до пошуку балансу, радше ніж сприяння іноземним силам. Цей фактор, разом зі зміцненням альянсу Туреччини та Азербайджану, надає Заходу можливості до обмеження впливу Росії в регіоні.

Досвід України доводить, що Росія поступово втрачає монопольне становище і в Центральній Азії. З 2014 року Москва намагалася заблокувати доступ Києва до регіону, але ми знайшли способи обійти перешкоди. Наші послідовні зусилля з відновлення традиційно міцних торгівельних зв’язків, залучення діаспор та створення можливостей для навчання студентів в Україні почали приносити перші плоди.

Навіть у Білорусі демократичний тиск навряд зменшиться у довгостроковій перспективі, що залишає для Заходу можливості впливу, попри спроби підтримуваного Кремлем Олександра Лукашенка цементувати свою владу.

Росія досі є сильною регіональною потугою. Але від Мінська на заході до Улан-Батора на сході, Москва давно втратила монополію на політичний вплив.

Географічна близькість до Росії не має обмежувати стратегії Вашингтона чи Брюсселя щодо будь-якої країни регіону. Врешті-решт, жодні занепокоєння щодо спільних кордонів не стримували Китай, який поглиблював зв’язки із низкою країн регіону, які історично перебували під контролем Москви.

Водночас, США та їхні європейські союзники мають облишити ідею про взаємодію із Кремлем, яка нібито може перешкодити зближенню РФ і КНР. Москва вже давно знаходиться в орбіті Пекіна, і швидше за все, сама чудово усвідомлює ризики подальшого зближення з набагато потужнішим Китаєм.

ОБ’ЄДНАНИЙ ЗАХІД

Членство України в НАТО та ЄС не просто підсилить прогрес, якого досягла Україна; воно допоможе знову об’єднати Захід.

Як активний учасник міжнародної політики у Центральній та Східній Європі та регіоні Чорного моря, Україна може принести значну користь для НАТО у питаннях регіональної безпеки. Збройні Сили нашої держави мають неоціненний бойовий досвід протистояння російській армії з часу вторгнення РФ у 2014 році. Жодна з нинішніх держав-членів НАТО не має такого досвіду та знань, які він надає. У питаннях кібербезпеки та протидії дезінформації, небагато країн можуть конкурувати зі здатністю України розпізнавати та протистояти тактикам Росії.

Україна життєво важлива для забезпечення енергетичної незалежності Європи. Ми плануємо і надалі відігравати таку роль, попри спроби Росії обійти українську газотранспортну систему такими проєктами як Північний потік 2. Україна має переваги, зокрема унікальну газотранспортну інфраструктуру, включно з третіми за обсягом у світі підземними сховищами газу та майже 23-ма тисячами кілометрів газогонів. Враховуючи колосальний потенціал України у виробництві водню із застосуванням сонячної і вітрової енергії, наша держава має всі шанси зробити суттєвий внесок у “зелений перехід” Європи. Дуже перспективними є й інші сектори української економіки, від вражаючих темпів діджиталізації до потужного аграрного сектору, який сприяє ролі України як гаранта світової продовольчої безпеки.

Україна вже досягла значного прогресу у реформах, хоча потрібні подальші внутрішні трансформації. Йдеться, насамперед, про викорінення корупції. Уряд вже зробив низку суттєвих кроків, включно з історичним запуском минулого місяця ринку землі, який підвищує прозорість та надає поштовх економіці. Інші важливі рішення включають ухвалення цього літа довгоочікуваних законів, які допоможуть очистити судову систему та надають вирішальну роль у відборі суддів міжнародним експертам. Ми реалістично дивимося на те, скільки ще потрібно зробити для подолання корупції у судовій системі, секторі оборони та безпеки та інших інституціях. Але сильна політична воля для руху вперед є: це очевидно з останніх сміливих кроків, здійснених попри шалений спротив корупційних сил.

Україна під керівництвом Президента Володимира Зеленського повністю віддана пришвидшенню внутрішніх трансформацій, що відповідає очікуванням наших європейських і трансатлантичних партнерів. Але головне те, що їх вимагає український народ, який зробив свій вибір і заплатив високу ціну, захищаючи його.Схоже, нині і самі сили історії на боці українців.

Водночас, зусиль України не буде достатньо для успіху без сильної підтримки з боку ЄС, НАТО і їхніх держав-членів. Наші кроки мають бути взаємними, а робота на досягнення мети вступу України в обидві організації має бути спільною. США та Європа мають визнати, що Україна є невід’ємною частиною Заходу. Лише тоді наші нинішні зусилля не будуть даремними.

Оригінал статті: https://www.foreignaffairs.com/…/2021…/ukraine-part-west