БАЛТІЙСЬКО-ЧОРНОМОРСЬКИЙ РЕГІОН У КОНТЕКСТІ ПОСТ-БІПОЛЯРНОЇ ГЕОПОЛІТИКИ
Після завершення «холодної війни» ще приблизно два десятиліття провідні міжнародні гравці за інерцією продовжували політику відмови від розширення і утримання територіального контролю за межами цивілізаційного ареалу.
Після завершення «холодної війни» ще приблизно два десятиліття провідні міжнародні гравці за інерцією продовжували політику відмови від розширення і утримання територіального контролю за межами цивілізаційного ареалу. Рух НАТО і ЄС на схід європейського континенту просто означав територіальну консолідацію Західної цивілізації, при цьому Сполучені Штати та їх союзники старанно уникали будь-якого посягання на регіон колишнього СРСР (за винятком держав Балтії). Це ж саме можна сказати й про політику Росію на пострадянському просторі, яка намагалася відновити контроль без спроб виходити за рамки території колишнього СРСР. Таким чином, пост біполярна геополітика полягала у консолідації і закріпленні контролю провідних гравців у межах відповідних цивілізації.
Проте на початку ХХІ століття ситуація змінилася. Це, зокрема проявилося у тому, що нові потужні гравці почали тіснити традиційні великі держави, що століттями домінували у певних регіонах. Характерним прикладом виступає експансія Китаю в Африці і Латинській Америці, що розпочалася на початку 90-х і внаслідок якої вплив західних держав суттєво знизився. Китай поки що знаходиться на стадії встановлення економічного домінування у вказаних регіонах, котре, однак, поступово переходитиме у політичне. У кінцевому підсумку гіпотетично не виключене поширення геополітичного контролю Пекіна над нестабільними регіонами, де Захід фактично втратив динаміку впливу.
Подібне спостерігається й у Центрально-Східній Європі та Балтійско-Чорноморському регіоні. Екзистенційна криза західних суспільств, а також стагнація Євросоюзу та інших європейських і євроатлантичних інституційних структур загалом створюють сприятливий грунтдля розширення впливу Китаю і Росії. Історія невмолимо свідчить, що вакуум сили і влади рано чи пізно заповнюється сторонніми силами. І цей процес вже йде шляхом просування китайського проекту «Один пояс – один шлях», серед цілей якого є економічне «перепрограмування» Європейського Союзу на Китай і, тим самим, руйнування трансатлантичних зв’язків. Загалом, можна констатувати, що геополітика ХХІ століття визначатиметься боротьбою між двома наддержавами, тобто Сполученими Штатами і Китаєм, за глобальне домінування і з цією метою Пекін розпочав процес ізоляції США від провідних союзників і партнерів, а також витіснення їх із традиційних сфер впливу. З іншого боку, Росія активізувала свою комбіновану (гібридну) діяльність по послабленню основного геополітичного суперника, тобто, західної цивілізації з метою фактичного територіального відновлення СРСР і, по можливості, відтворення «поясу безпеки» у Центрально-Східній Європі, що існував у період «холодної війни».
Зважаючи на вищезазначене, поглянемо на Балтійсько-Чорноморський регіон, що історично знаходиться на перетині трьох цивілізацій і перебуває у фокусі геополітичної боротьби між Заходом і Росією. Так склалося, що за рахунок контролю над територіями на північному і південному заході Російська імперія вирішувала не просто питання збільшення території, але й екзистенційні проблеми культурно-цивілізаційної ідентичності, Питання стояло так, що, або Московське царство залишається нащадком Золотої Орди на далекій периферії континенту, консервуючись в своєму суспільно-політичному статусі з перспективами стагнації і перетворення на напівколонію чи колонію великих європейських держав, або ж Росія постає як велика європейська держава і отримує шанс на виживання як провідна міжнародна потуга. Схожим чином нинішній російський правлячий клас формулює це завдання перед собою: нехай і неповноцінна європеїзація, або ж, зростаюча ісламізація і повзуче поглинання Китаєм.
Присутність у Балтійсько-Чорноморському регіоні означає контроль над Європою (принаймні східною) і над Східним Середземномор’ям з виходом до стратегічно важливого Близького Сходу. З цією метою наприкінці ХVIII століття було здійснено приєднання Тавриди (Криму) у 1783 р. і остаточну ліквідацію колишнього регіонального конкурента Речі Посполитої у 1795 році. Схожу проблему нащадок Російської імперії Радянський Союз вирішував і в середині ХХ століття, окупувавши Бессарабію і держави Балтії навесні і влітку 1940 року з метою створення плацдарму для наступного стрибка в Європу на кістках ситуаційного союзника – нацистської Німеччини.
Відмінність нинішнього підходу полягає у тому, що Росія намагається не стільки довести свої європейські претензії, скільки відновити політико-територіальний контроль в рамках колишнього СРСР. У 2014 р. вона окупувала Кримський півострів і частину донецького регіону України, а ще раніше, у 2008 році – частину території Грузії. При цьому в якості додаткового інструменту «м’якої сили» Росія використовує наративи імперського періоду, апелюючи до історичної приналежності держав регіону до колишньої Російської імперії. З цією ж метою Москва у своєму спілкуванні з провідними партерами намагається використовувати геополітичну риторику кінця ХІХ – початку ХХ століття.
На жаль, членство держав регіону в НАТО і ЄС не дає повної гарантії від загроз, що виходять від російського нео-імперського ревізіонізму і, частково, китайського поки що економічного експансіонізму. Якщо посилиться ерозія усталених західних і новодемократичних суспільств, то рано чи пізно може бути поставлена під сумнів західна цивілізаційна орієнтація молодих демократій регіону, а за нею цілком ймовірно постане питання й про їхню геополітичну (пере)орієнтацію.
Не можна стверджувати, що провідні європейські держави та існуючі інституції не усвідомлюють подібної небезпеки, проте у нинішньому стані вони не здатні до ефективного реагування. Тому необхідні додаткові зусилля, зокрема, шляхом поступового додавання політичного компоненту до проекту «Тримор’я”, а також формування Балтійсько-Чорноморського співтовариства у складі держав Балтії, Польщі, України, Туреччини з подальшим приєднанням низки інших держав. Також вагомим чинником підсилення субрегіональної безпекової структури може стати активізація Організації за демократію і розвиток – ГУАМ (ОДЕР-ГУАМ). В обох випадках відбуватиметься не лише мобілізація ресурсів «старої» і «нової» Європи, але й виникне додаткова мотивація для стратегічного залучення Сполучених Штатів Америки до вирішення проблем безпеки на європейському континенті.
Автор: Сергій ФЕДУНЯК
Джерело: institutedd.org
