31 січня 2024 року ми зачиняємо двері Центру допомоги українським біженцям у Молдові

Як багато кажуть вам слова – Центр Допомоги Біженцям? Багато хто уявить місце, простір, наповнений ліжками та деякими меблями, де валізи, сумки та дитячі іграшки, лампи, книги та ліки, плакати та коробки, зливаються брижами безладних подій, і лише обличчя розгублених, шукаючих собі місця, чужих людей залишають за собою невблаганну впорядкованість трагедії, в якій вони вимушено опинилися разом.

А ще це місце, яке дарує надію тим, кому більше нема куди піти. Скупу і дещо сіру надію, але теплу і тліючу, таку справжню, знаєте. Коли можна за щось ухопитися і помацати руками, а не на словах.

Ще це місце, де люди сміялися та святкували народження дитини, справжньої людини. І дні народження, і весілля, і хрестини, і навіть Новий Рік, з мандаринами та цукерками.

І сміялися, коли дивилися, завмираючи, новини, як звільняли Херсон, і плакали від щастя, коли злодіїв, грабіжників та ґвалтівників виганяли із захоплених будинків, своїх будинків. І плакали, коли не залишалося будинків, через ракету чи артобстріл. Просто нікуди повертатися, немає дому, уявляєте?

І мовчали. Мовчали ті, хто приїхав звідти, де за зайву розмову потрапляли до підвалів та не поверталися. Вони мовчали, їли мало, дивилися порожньо, і рідко вдавалося дізнатися, про що вони мовчать.

Ми наївно вірили, що низка автобусів, які змінюють десятки і сотні людей кожні кілька днів, пройдуть безслідно для нас, огороджуючи невидимою пеленою короткочасної зустрічі нас від прив’язаності та доль цих людей, і ми помилялися. Пам’ятаємо кожного, кожну, і всіх чотирилапих.

20 000 доль, 20 000 історій, 20 000 емоцій, 20 000 людей не проходять безслідно. 2 роки цей крихітний підвал житлового будинку на Друмул Віілор – дорозі життя, скільки точності в цій назві, служив місцем опори, місцем, де кожна людина шукала і знаходила притулок.

Ми самі знайшли свій притулок тут. Ми ночували там, приносили речі та їжу, привозили людей, приводили тих, хто міг надати підтримку, розвантажували фури руками, крутили ліжка, вирішували проблеми, прості людські проблеми тих, кому нема куди звернутися і нікуди поїхати. Ми, кожен із нас, знайшли тут свій власний притулок – у цих умовах кувалася сталь, ядро ​​української громади, що прокинулась від довгого сну, щоб виконати свою роботу та зробити щось справжнє, важливе.

Як багато кажуть нам слова – Центр Допомоги Біженцям.

Ми дякуємо кожному з вас, що стали частиною цієї історії – ваша добра справа житиме в серцях цих людей та їхніх дітей.

31 січня 2024 року ми зачиняємо двері Центру допомоги українським біженцям у Молдові, на вулиці Друмул Віілор 38/1, у Кишиневі.